Литература и журналистика

[Яна Любінецька]

Поет –
Це стилет,
Це багнет,
Пістолет.
Андрій Маринець

Нещодавно побачила світ збірка віршів стрийського поета Андрія Маринця. Строгий чорно-білий дизайн обкладинки вкупі з назвою – «Асиметрія в антикультурі. Співана депресія» - одразу налаштовує на сприймання двоколірної дійсності без напівтонів, а уривок монологу з фільму «Zeitgeist» замість епіграфа - на філософський лад.
Поезія Андрія Маринця далека від солодкавої інтимної лірики. Тут нема ні слізних розлук і, ні пристрасних сонетів сучасним Лаурам, ані пафосних од самому собі. Натомість – замальовки з буденності. Такої як є, без прикрас:
Одітий весь в гуманітарну,
По захаращеному парку,
По тріснутих бетонних плитах,
Між символів епох прожитих,
Долаючи сонливу втому,
Спішу з минулого додому.
(«Жаль»)
Часом вірші пронизані досить в’їдливим сарказмом:
- Совість?
- Відсутня.
- Добре… Зажим.
- Страх перевести в постійний режим.
- Слухняність?
- У нормі.
- Так і зашити.
Хірурги сказали, що я буду жтити.
(«Трепанація»)
Іноді - на грані цензурного фолу:

Малюнки статевих актів.
На них патріотик з курвАми,
Відвертість оголених фактів
Вилизує славословами.
Помітно грішок ге-ніяльності
Поета з відомим почерком.
І пиху його унікальності
У строфах, позначених прочерком.
(«Льоха. Засаленим шароварам присвячується»)
На особливу увагу заслуговують пейзажі: відверті, побачені і пропущені через свідомість, подекуди пронизані болем. Не буду цитувати уривків з окремих поезій. Краще наведу свої улюблені: «Ліхтар карай дороги очі примружив, Чорний кіт п’є зорі з калюжі» («Не спи»), «Осінній посаг Бідними Мідними Дзвонами топиться» («Дощ іде»), «Світанок… з Туманними Сивими Паннами ласував медом полинним» («Ранок-Панок»).

Іще один аспект – специфічна філософія поета.:
Драбина на небо –дорога по вені.
Ілюзія Щастя! Сьогодні на сцені!..
Опустить кулісу сумний Ангел Смерті,
Який від початку з Народженим Вмерти.
(« Народжений вмерти»)
До цих рядків звертаюся невипадково. Справа в тому, що Андрій Маринець- поет пише про досвід Андрія Маринця –музиканта. Конкретніше – заядлого рок-н-рольщика покоління дев’яностих. Практика вживання наркотиків та алкоголю у 90ті була до жаху поширеною. Може, саме через це талановитих музикантів того часу залишилося жити дуже мало. Тому слова проте, що «галюцинації тіло покинули І оголили реалії смерті» («Я») – далеко не пустоцвіти псевдо -очевидця. Це спогади небайдужого спостерігача, людини, яка на власні очі бачила, як самознищувалися ті, про кого потім Андрій напише: «у мене все є заникана чвертка. І у мене шансів не жити нема».

До речі, музику Андрій не закинув в кут. Нині він – перкусіоніст і автор багатьох текстів гурту «Механічний апельсин». Щоправда, тут проявляється зовсім другий бік особистості Андрія – іронічна позитивність передується з глибокою лірикою. Так синхронізується тонке чуття поета з драйвовою музикою бенду.

І наостанок, замість епілогу, зацитую своєрідний прижиттєвий «заповіт», закладений у вірші «Риска»:
По смерті згадайте мій скромний доробок.
Складіться на гарний гранітний надгробок.
Хай буде він чорний і сяє від блиску,
Та тільки не ставте між датами риску.
Хай лине у далі
Свобідна душа.
Я житиму далі
У своїх віршах.
Сподіваюся, ці слова ще дуже довго залишаться просто віршем, а Андрій Маринець потішить ще не однією книжкою віршів. І , звичайно ж, піснями.

[Странник]

Я не понимаю Вашего языка